вторник, 21 апреля 2020 г.

«ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ»: КРАЄЗНАВЧА ОНЛАЙН-ГОДИНА (до сторіччя від дня народження Григорія Тютюнника)



«Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»…
(Григір Тютюнник)


Полтавщина – край пісень і легенд, край письменників і поетів, край мислителів і учених, чиї імена перлами сяють в скарбниці світової мудрості. Майже кожен куточок нашого краю подарував Україні велетів художнього слова, чиї твори увійшли до золотого фонду української і світової літератури.
Серед них і Григорій Михайлович Тютюнник - український прозаїк, поет.
Народився Григорій Тютюнник  23 квітня 1920 pоку в селі Шилівка Зіньківського району, яке розкинулося на берегах тихоплинної річки Грунь-Ташань. Пізніше він описав  малу батьківщину  в романі «Вир»: «Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури»
Міст через річку Грунь-Ташань

Цей благодатний край, у 1933 році зазнав страхітливого спустошення. Молодший брат Григорія, Григір Тютюнник в автобіографії писав про трагічну долю свого роду: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й сивий не був і зуби мав міцні (я й досі не знаю, де його могила), я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміяться і балакать перестав...».
Батьки майбутнього письменника, Михайло Васильович Тютюнник та Ївга Федорівна Буденна, у шлюбі не прожили і року. Після розлучення батько Григорія не одружувався 10 років, мати 7 років не виходила заміж. 
Ївга Федорівна Буденна, мати письменника

Попри розлучення Михайло Васильович не полишав старшого сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив — скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).
У 1937 році батько письменника був репресований як ворог народу, з таборів не повернувся.
 Так склалося, що коли говорять про Тютюнників, неодмінно згадують перше Григора — молодшого брата Григорія, великого українського новеліста.  
Григір і Григорій були братами по батькові, Григорій – старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії.
Старшого насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося, розповів його брат
Будинок Ївги Федорівни Буденної
Григір у повісті-спогаді
«Коріння»: «Коли народився Григорій…його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома — онук! – дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди щей до неї! І він зайшов... Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати - не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком... Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!»... Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці».
Школа в якій навчався Григорій Тютюнник

Тривалий час брати не спілкувалися. Вперше молодший брат Григір отримав листа від старшого Григорія коли служив на Тихоокеанському флоті. З тих пір Григорій став для молодшого брата за батька, наставника у творчості, друга і порадника у житті.
Для того, щоб зрозуміти братню любов та близькість між двома письменниками варто прочитати повість-спогад «Коріння» Григора Тютюнника. 
В уяві Григора воєдино злилися образи найрідніших – старшого брата та батька: «З хатою нашою — зараз від неї й сліду не лишилось — пов'язаний у мене перший спогад про Григорія Тютюнника, або, як його звали тоді в селі,— Ігоря Буденного.
Я побачив його з вікна, біля якого грівся проти сонця,— стрункого, чубатого, з гордовито одкинутою назад і трохи набік головою, і хтось, уже не пригадую, хто саме, сказав мені: — Ото твій брат пішов.
Потім я дізнався, що він "копія Михайло", себто батько наш. Від того часу й по сей день образ батька в моїй уяві нероздільний з образом Григорія. Я з'єднав їх докупи — Григорієву зовнішність та манери й те, що чув про батькову вдачу або вигадав сам, і вийшов тато, якого я не пам'ятаю і не знаю навіть, який він був із себе, бо єдине його фото (він не любив фотографуватися) загубилося.»
Пропонуємо переглянути невеликий відеосюжет про Григорія Тютюнника.



З 1938 року Григорій — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалось в пам'яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. Адже все подальше життя Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоюваласяПисьменник страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпні.
28 червня 1941 він пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і партизанив на Кіровоградщині. Був поранений. 29 грудня 1943  знову потрапив у полон, з якого втік у квітні 1944 і приєднався до партизан з’єднання майора В. Кокіна «За Батьківщину», яке діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований. У квітні 1945 року Григорій Тютюнник повернувся додому інвалідом війни 2-ї групи і продовжив  навчання у Харківському університеті.
Закінчивши  Харківський університет у 1946 році, Григорій Тютюнник працював за призначенням учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти, а згодом — у школі м. Кам’янка-Бузька.
Перша збірка оповідань Григорія Тютюнника «Зоряні межі» вийшла друком 1950 р. Затим була надрукована повість «Хмарка сонця не заступить» (1957 р.) Збірка «Журавлині ключі» — поезії, написані під час війни — побачила світ по смерті автора, у 1963 р.
Роман Григорія Тютюнника «Вир» — без перебільшення, найталановитіший, найемоційніший повоєнний твір – своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило. Епічне полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи колоритними персонажами, сяючи рідними авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними питаннями людського буття.
Першодрук першої частини «Виру» побачив світ у журналі «Жовтень» 1959 р. Через рік у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком перша книга роману. Друга частина була видана вже по смерті автора — в 1962 р.
За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).
Мешкаючи у Львові, Григорій тужив за рідною Шилівкою, за мамою, за молодшим братом, листувався з ними.
 Останній лист до молодшого брата датований 25 серпя 1961 року: «Грицьку! Було б дуже добре, якби ти приїхав до Харкова, влаштувався з житлом, «замельдувався» в деканаті та й повернувся в Шилівку ще на тиждень. Вигадай що завгодно, аби вирватись... Григорій Тютюнник. 25.VIII.1961 року».
Через годину після того, як Григір отримав цього листа (29 серпня 1961 року), надійшла телеграма: «Григорій помер...».
 На столі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папці друга частина роману «Вир»...».
Григорій Тютюнник похований на Личаківському цвинтарі у Львові.


Комментариев нет:

Отправка комментария