Напередодні Дня Незалежності України пропонуємо ознайомитися з історичними екскурсом «От де, люде, наша слава», який розповідає про видатних українських гетьманів, чия державницька діяльність визначила розвиток нашої держави на багато століть вперед.
Перелік літератури, який подано в кінці історичного екскурсу, дозволить вам детально ознайомитися з діяльністю видатних українців.
ОТ ДЕ, ЛЮДЕ, НАША СЛАВА
«Для чого потрібна
історія?
Д. Коллінгвуд
Жанру історичних біографій, одному з найцікавіших і найулюбленіших читачами напрямків історичної літератури, не щастило
зайняти поважне місце в українській історіографії. І на те було кілька причин.
З одного боку, національна історична думка, яка
завжди розвивалась в
несприятливих умовах іноземного поневолення України, просто не могла взагалі
неупереджено поглянути на ту чи іншу особистість національної історії, а з іншого - українські історики не мали можливості
звернути пильну увагу на створення життєписів
через те, що перед ними стояли більш
нагальні завдання, що вимагали термінового вирішення. І треба віддати належне нашим великим
попередникам – М. Костомарову, В. Антоновичу, Д. Яворницькому і особливо
М. Грушевському за їх титанічну самовіддану працю на ниві української історії:
вони встигли скласти українську історичну науку у всіх її важливих галузях,
повернули народові його історичну пам’ять, однак ретельніше зупинитися на
біографічних дослідженнях вже не вдалося, хоча, безумовно, були на цьому шляху певні досягнення. Після 1917 року
говорити про розвиток української
історичної науки майже не доводиться.
Отже, у сьогодення ми прийшли з великими прогалинами у власній історичній
свідомості. Особливо це стосується знань про життя і долю видатних історичних постатей
України. Майже кожне ім’я з великого реєстру видатних українських патріотів,
політиків, полководців оточено густим намулом брудних і безпідставних міфів,
які свідомо творилися тими, хто за всяку ціну прагнув утримати Україну в покорі,
знищити її історію, стерти з пам’яті народу світлі образи звитяжних предків та
їх великі діяння. Тим більшої ваги набуває
кожна чесна праця, яка проливає світло на справжню історію життя наших
національних героїв, звільняє їх чесні імена з мороку забуття і брехливих
звинувачень.
Творення біографій великих синів України – справа нелегка, адже бурхлива українська
історія – це історія руйнівних війн, пожеж, чужоземних завоювань. Безліч
історичних документів знищено невідворотно. Тому про багатьох справді великих
постатей нашої історії, які здійснювали часто вирішальний вплив на всю Східну
Європу, ми не знаємо нічого, крім розрізнених уривчастих і часто
взаємовиключаючих свідоцтв. «Ми тепер наочно бачимо , як відбувається історія
на наших теренах. Ми знаємо добре, що залишається з наших соборів, монастирів, замків,
музеїв, бібліотек… Через це увесь наш історично – культурний процес уявляється
якоюсь пунктирною лінією, бо історичні документи наші – лише уривки і шматки, лише уламки й фрагменти» (Маланюк
Євген Филимонович. Нариси з історії нашої культури / Є. Маланюк. – Київ: Обереги). Переконливою ілюстрацією влучності цих слів є життя українського князя,
хороброго вояка, запорізького козака Дмитра
Вишневецького, якого народ міцно закарбував в своїй пам’яті під козацьким
прізвиськом Байди. Лише фрагменти та уривки дійшли до нас про бурхливе життя
цього степового лицаря, що діяв на пониззі Дніпра, в диких степах, звідкіля
слабко доходили новини до цивілізованого світу. Тінь і морок окутують славні
діла Байди-Вишневецького, який заклав початки Запорізької Січі. Тим ціннішим
для нас є дослідження французького історика , що побудоване на матеріалах турецьких архівів, котрі і
на сьогодні є загадкою для української історіографії. Незважаючи на деякі помилкові ствердження (наприклад, героя
українських дум, представника старовинного українського шляхетного роду
Вишневецьких автор називає литовським князем), у цілому твір має великий інтерес,
бо, грунтуючись на невідомих українській науці матеріалах, показує справжній
масштаб військових операцій князя-козака та їх політичних наслідків для
наймогутнішої тогочасної держави – Оттоманської імперії.
Страта Вишневецького в Стамбулі, одначе, не забезпечила спокою на кордонах
турецької імперії. Сміливі морські
козацькі рейди тривали і далі. Найбільшого розмаху набули вони на початку 17
століття, коли на чолі козацьких експедицій став Петро Сагайдачний – справжній чорноморський
корсар, чи не найнебезпечніший ворог Туреччини за всю її історію. Його
блискавичні і завжди успішні напади на головні турецькі міста – Кафу, Синоп,
навіть на столицю імперії Стамбул прославили козацького ватажка не гірше, ніж
походи британських королівських піратів, однак і тут невеликий обсяг свідчень
сучасників невиправдано знижує масштаб виміру цієї легендарної особистості
української історії. А постать Сагайдачного як політика і полководця справді
унікальна. Незважаючи на мізерність
документальних свідоцтв, історики не могли не відчути величі цієї людини і, не
зговорюючись, ставили його на один рівень з Богданом Хмельницьким. Справді, обидва
гетьмани були гідними один одного як полководці. При Сагайдачному була вперше
створена дисциплінована козацька армія. Коли він розпочинав свою кар’єру,
козацькі загони навіть під час найбільших воєн не перевищували кількох тисяч
бійців. Сагайдачний вивів на зустріч каральній польській експедиції добірне
козацьке військо, озброєне до останнього козака вогнепальною зброєю, з доброю
артилерією. Козаки демонстрували полякам такий вишкіл, що здавалося – перед
ними крокує якесь європейське професійне військо. Під Хотином Сагайдачний командував
вже сорокатисячною армією. Він розширив козацьку територією і збільшив
кількість свого війська до небачених доти розмірів, заклав міцні підвалини для
подальшого існування українського козацтва і накреслив програму його майбутніх
дій. З огляду на це, гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив його справу,
хоч і не володів тим тактом, яким відзначився Сагайдачний. За час своїх
вторгнень у Крим і Туреччину він визволив із важкої неволі силу-силенну
бранців-християн, а також людей іншої віри, чим осушив сльози багатьом матерям,
сестрам, дідам і батькам.
Він любив свою рідну українську мову і розмовляв нею. Крім того, знав і
шанував й інші слов’янські мови, про що свідчать його численні листи.
Турбувався про народну освіту і створення народних шкіл – для цього не шкодував
ні часу, ні зусиль, ні коштів, даючи прийдешнім поколінням живий і безсмертний
приклад. Сагайдачний не забув ні про тих, хто проливав свою кров за віру,
вітчизну і народ, а під кінець життя став непрацездатним. Для таких людей він
залишив шпиталі та грошові внески для прожиття до кінця їхніх днів. А ще йому
був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи свого
меча, він зумів домогтися у поляків таких благ для свого народу, про які жоден
український гетьман ні до нього, ні після нього і мріяти не міг: поляки вперше
бачили козацького ватажка, з яким можна вести переговори і який вміє тримати в
покорі козацьку стихію.
Гетьман Петро Конашевич-
Сагайдачний – це одна з тих світлих постатей, на якій відпочиває зір історика і
яка назавжди залишиться у народній пам’яті. (Яворницький Дмитро Іванович. Гетьман Петро
Конашевич Сагайдачний: пер. з рос. / Д. І. Яворницький. – Дніпропетровськ :
Січ, 1991. – 66 с.).
Видатний француз Проспер Меріме написав нарис «Богдан
Хмельницький», спеціально не досліджуючи історію козаччини, але спираючись на
матеріали відомої праці М. Костомарова
про Богдана Хмельницького. Чому ми зараз говоримо про роботу Меріме? Тому, що,
з одного боку, нарис Меріме – це свідчення зацікавленості французів українською
історією, а з іншого – можливість подивитись на героя нашої історії очима
західного європейця. І треба визнати, що цей погляд в багатьох випадках більш
захоплений, точний, принадний для нашої національної гордості, ніж погляд вітчизняного
історика. «Добродій М. Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди
цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан
Разін, мало знана в неслов’янських країнах, хоча, на мою думку, більше вартує
такої слави. Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами,
той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно
сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків,, був
безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і
непохитним при невдачах» писав автор (Меріме Проспер. Богдан Хмельницький : роман, історичний нарис,
новели / П. Меріме; пер. з фр. – Харків : Фоліо, 2004. – 512 с.).
Європейська ментальність Меріме, вихована на прикладах
народних рухів і релігійних війн Західної Європи, привносить в розповідь про
нашого національного героя більше сталі, холодного тверезого розуму,
енергійного ритму, співрозмірного ритму тогочасних подій, ніж це присутнє в
значній кількості української літератури, присвяченої тій добі. У викладі
Меріме постать Великого Гетьмана постає без млявої нерішучості та особистосних
національних комплексів, які переносили на свого героя українські автори.
«Від Богдана до Івана – не було гетьмана» – говорить українське прислів’я,
даруючи Іванові Мазепі право посісти найпочесніше місце в пантеоні героїв
української історії. Правління Івана Мазепи – короткий і, можливо, найбільш
щасливий період української історії. Більш як тридцятирічна війна, здійнята Хмельницьким,
закінчилась. Лівобережна Україна ще користувалася здобутою автономією та
вольностями. Військо козацьке було велике і добре забезпечене, гетьманська
скарбниця наповнена, а гетьманська адміністрація підтримувала лад у країні. Не випадково, що
саме в цей час в Україні розквітають мистецтва, зростають храми, на будівництво
яких Мазепа щедрою рукою відпускає кошти. Одначе не тільки добрим управлінням
державою забезпечив собі Мазепа пильну увагу нащадків. Він – вождь останньої
визвольної війни, яку вели козаки – і на свою біду нещасливо. В російських
традиціях, починаючи ще від Петра І, постійно шельмувати Мазепу як зрадника,
піддавати його ім’я анафемі за те ж саме, за що вихваляли Хмельницького – за
повстання проти іноземного панування над Україною. Але якщо повстання проти
Польщі – це добре, на думку російських істориків, то повстання проти Росії –
злочин. Вони всіляко намагались змалювати Мазепу як авантюриста, славолюбця,
жорстокого гнобителя України, який перейшов на бік Карла ХІІ лише з кар’єрних міркувань.
Щоб переконатись в абсурдності подібних звинувачень гетьмана, досить
звернутись до віршів, написаних Мазепою: вони добре ілюструють ліричний світ
цієї людини, його зацікавленість вічними
проблемами життя, дають можливість відчути глибину його патріотизму: «Не маш
любви, не маш згоди, од Жовтої взявши Води; пред незгоду всі пропали, самі себе
звоювали!» –писав Мазепа в своїй « Думі», вірно завваживши, що Україна не досягла
повної державної свободи саме через внутрішню жорстоку громадянську війну , яка
точилась кілька десятиліть. Ось чому він звертається до козацької старшини
з полум’яним закликом:
Без жодної політики,
Візьмітесь всі за руки
Не допустіть гіркої муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте ворогів, нуте бити!
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за волю хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Через шаблю маєм право!»
Слід завважити, що Мазепа писав вірші не для афішування власних поетичних
талантів, політичному діячеві його рангу подібна слава була зайвою. Вірші були
глибоко інтимним проявом потреб душі гетьмана, то ж ці поетичні рядки не
призначались для введення когось в оману – вони дійшли до нас випадково.
Але в оцінках гетьмана, даних йому українськими істориками, немає
одностайності. Історики народницької школи М. Грушевського критично оцінювали
цього державного діяча, відносили його до кола реакційних діячів національної
історії через те, що він намагався сформувати в Україні політичну еліту з
представників козацької старшини. Критикували вони Мазепу і за те, що він під
час виступу проти Петра І не хотів спертися на широкі народні маси. А
представники державницької школи українських істориків вважали Мазепу зразком
державного та політичного діяча саме за його прагнення утворити перейнятий
почуттям національних інтересів клас політичної
еліти, за його спроби ввести в Україні чіткий державний лад.
Частково були праві і ті, і інші історики.
Державники праві в тому, що без опори на політичну еліту, на чітку
організацію і лад у народу немає ніякого політичного майбутнього. Але правий
був і М. Грушевський, який критикував Мазепу за його бажання розробити план переходу України на
бік Швеції одноосібно: «Мазепа взяв на себе занадто багато. В його постаті
яскраво проявилась притаманна українській політиці риса – перехитрити всіх
довкола і навіть самого себе, тримаючи
кожну дрібницю під своїм контролем, розрахувати кожен крок свій і супротивників,
та в житті так не буває. Здається Мазепа розрахував все, та передбачити
можливість зради одного з своїх полковників, який показав російським військам
потаємний хід до Батурина, він не міг: столиця впала занадто швидко, і цим
спрогнозувала наперед поразку всього задуму Мазепи». (Грушевський
М. С. «Ілюстрована історія України / М. С.
Грушевський. − Репр. відтворення видання 1913 р. − Київ : [б. в.], 1990. − 525 с.)
Старий гетьман зрозумів це сам, коли, стоячи на згарищах Батурина, з
глибоким відчаєм у голосі сказав Орлику: «Не благословив Господь!»
Не все можна передбачити в житті, навіть якщо ти геніальний політик. Хто
знає, може, якби Мазепа не став чекати приходу шведської армії, якби,
присипляючи пильність Петра, не розіслав від себе майже всі українські полки,
не дозволив російській армії зайняти територію Гетьманщини, якби він раніше
підняв повстання, спираючись на союз зі Швецією, яка відтягнула на Північ і в
Польщу майже всі російські сили, спираючись на союз із Кримським ханством, маючи
під рукою 60000 власного війська, 15000 запорожців, 10000 донських козаків
Булавіна, можливо, тоді і «благословив би Господь?»
Як би там не було, полтавська катастрофа поставила хрест на планах Мазепи
визволити Україну. Старий гетьман не на довго пережив крах своїх задумів. Після
цього українська політика пішла двома шляхами. Одна течія, представлена в особі
Павла Полуботка, вважала, що після військового розгрому власні сили України
занадто слабкі для нового повстання, а після поразки Швеції у війні Україна не
може розраховувати на сході Європи знайти нового могутнього спільника в
боротьбі з Росією. Отже, залишається єдина можливість – спираючись на попередні
договори з Росією, на урочисте підтвердження їх Петром I,
за всяку ціну зберегти автономію до більш сприятливих часів.
Друга течія, представлена українською збройною
еміграцією на чолі з гетьманом Пилипом Орликом, була переконана, що
Росія, котра і раніше готова була ліквідувати права і вольності України, тепер,
після перемоги над Швецією , під час свого військового тріумфу
і поготів не буде зважати ні на які
договори і, скориставшись моментом , швидко перетворить Україну у свою мовчазну
провінцію. Отже, єдиним порятунком , на думку Орлика, могло бути лише нове
повстання і новий антиросійський політичний альянс. Але незважаючи на яскравий
талант цих діячів, на всю їхню енергію і жертовну відданість справі реалізації своїх
задумів ,щось поправити вже було не можливо. Після закінчення Північної
війни 1700-1721 років в Східній Європі утворилась стійка політична рівновага,
яка забезпечувалась повною гегемонією у цьому регіоні, Польща та Швеція зійшли
з історичної арени як великі держави, Україна була приречена. Незабаром Петро I
ліквідував гетьманський уряд. Павло Полуботок загинув у петербурзькій в’язниці,
а Пилип Орлик вже більше не побачив Батьківщини. Він помер на чужині, до
останнього сподіваючись сколотити міцну коаліцію європейських держав для
визволення України, та марно. Друга українська державність вмерла, але залишила
по собі блискучу традицію героїчних вчинків та великих пристрастей – традицію,
спроможну надихнути душі нащадків романтикою подвигів і збагатити розум
безцінним політичним досвідом. Життєві дороги українських гетьманів – найкраще
цьому підтвердження.
63.3(2УКР)46
Б 81
Боплан Гійом Левассер де. Опис України / Г. Л. де
Боплан ; пер. з фр. − Львів : Каменяр, 1990. − 300 с.
Борщак Ілько. Мазепа, Орлик, Войнаровський : історичні есе.
– Львів : Червона калина, 1991. – 256 с.
63.3(4УКР)
Г 91
Грушевський Михайло
Сергійович. Ілюстрована історія
України / М. С. Грушевський. − Репр. відтворення видання 1913 р. − Київ : [б. в.],
1990. − 525 с.
63.3 (4Укр)46
Г 95
63.3(4УКР)461
З 263
63.3 (4Укр)4
І 90
63.3(4УКР)46-8
I -90
Історія України в особах: Козаччина / В. М. Горобець. – Київ : Україна, 2000. – 302 с.
63.3(4УКР)46
К 62
Коляда Ігор Анатолійович. Битва під
Берестечком / І. А. Коляда, С. А. Марченко, О. Ю. Кирієнко. – Київ: Шанс, 2012. – 125 с.
63.3(4УКР)46-8
К 62
Коляда Ігор Анатолійович.Богдан Хмельницький / І. А.
Коляда, В. І. Милько. – Київ : Укрвидавполіграфія, 2013. – 124 с.
63.3(4УКР)46
К 72
Костомаров Микола Іванович. Богдан
Хмельницький: історичний нарис / М. І. Костомаров. – Київ : Веселка, 1992. – 91 с.
Маланюк Євген Филимонович. Нариси з історії нашої культури / Є. Маланюк. – Київ:
Обереги, 1993. – 79 c.
84(4=ФРА)
М 52
Меріме Проспер. Богдан Хмельницький : роман,
історичний нарис, новели / П. Меріме; пер. з фр. – Харків : Фоліо, 2004. – 512 с.
63.3 (4Укр)46-8
П 12
63.3(4УКР)46
Р 49
Різниченко
Василь. Пилип Орлик - Гетьман України / В. Різниченко. Великий мазепинець Григор
Орлик : Історичні оповіді / І. Борщак ; В. Різниченко. – Київ : Український письменник, 1996. - 302 с.
63.3(4УКР)46
Ш 49
63.3(2УК)45
Я 22
Яворницький Дмитро Іванович. Гетьман
Петро Конашевич Сагайдачний: пер. з рос. / Д. І. Яворницький. – Дніпропетровськ : Січ, 1991. – 66 с.
63.3(4УКР)4
Я 22
Яворницький Дмитро Іванович. Із
української старовини : для середнього та старшого шкільного віку / Д. І.
Яворницький. – Київ : Веселка, 2001. – 175 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар