Олесь Гончар — сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря.
По духу вірний
правнук Кобзаря,
Великий син великої родини.
Данило Кононенко
Такими рядками розпочалась літературна
година «Людина великого серця» з нагоди 115-річного ювілею українського письменника, публіциста, літературознавця Олеся Гончара.
Олесь (Олександр) Терентійович Гончар –
знакова постать у літературному та суспільному житті України другої половини XX століття, адже він своїм словом
прагнув повернути людину з мороку розпачу, несвободи, розв’язати її свідомість.
Доля світоча нації зріднена з долею рідної
Полтавщини. «Родом, як відомо, я з полтавських країв, ця земля мені дуже
дорога...», – писав Гончар.
розповіла учням гімназії
№ 12 провідна бібліотекарка Валентина Скрипник.
Також учасники заходу прослухали усний бібліографічний огляд літератури, який включав найвідоміші прозові твори письменника та фронтову поезією.
Сподіваємось, що зустріч збагатила учнів знаннями про нашого земляка.
Додатково пропонуємо ознайомитись з цікавими фактами з життя письменника:
Олесь
Гончар зазвичай твори писав зранку — приблизно з 10 до 14 години. Замикав на
ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли хто письменника в цей час шукав,
то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не
випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день».
Перешкод траплялося чимало — з’їзди, засідання, депутатські обов’язки,
спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався
надолужити згаяне. І називав це «каторгою на творчих галерах» (щоденниковий
запис від 23.11.1980).
Письменник
був не з тих, хто пише романи щорік, після написаних за три роки
«Прапороносців», він створив за майже 30 років вісім романів. Постійно
удосконалював свої тексти, правив навіть надрукований твір. Відтак, друге
видання, третє — всюди є відмінності, порівняно з початковим журнальним
варіантом.
2. «Собор»: 20 років заборони
Роман
«Собор» був опублікований у 1968 pоку тричі — у журналі «Вітчизна» та у
видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Книжку швидко розкупили та
прочитали мільйони читачів, які високо оцінили цей твір і прагнення його
позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор
на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». «Основним сенсом роману Олеся Гончара
є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних
традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації,
в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя», — зауважив у своєму,
поширюваному у Самвидаві, єсеї «Собор у риштованні» Євген Сверстюк.
Перші
рецензії на роман були схвальні, та невдовзі комуністична система розпочала
нещадну критику і твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття.
Олесеві Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт
відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом
інакодумства.
3. Відмовився писати неправду
Олесь
Гончар заслужив у суспільстві славу людини моральної й совісної. Свого часу
компартійна система планувала за допомогою його творчості розправитися зі
своїми ідеологічними противниками. Письменнику запропонували написати роман про
Українську повстанську армію — обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш
написав «так, як треба». Олесь Гончар відмовився: «Правду ви мені все одно не
дасте написати, а неправду — не хочу!»
4. Захищав письменників
У
1965 р. Олесь Гончар спробував заступитися за шістдесятників під час перших
репресій проти них. ЦК Компартії України у 1966 р. сформував комісію, що мала
розгромити книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
«О.
Т. Гончар відмовився, брати участь у роботі цієї комісії, про що він у
письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив», — записав у
щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест.
Очевидно,
що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців, бо окремі компартійні діячі
вимагали й арешту письменника. Насправді О. Гончар захищав Івана Дзюбу, Ліну
Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника та інших літераторів, що виступали
проти тоталітарної системи.
«Гончар
захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому.
Говорив що думав», — писав поет Борис Олійник.
Після
хвилі арештів української інтелігенції, він написав у щоденнику:
«Яка
дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми
народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все
життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі
Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й
Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила
все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам
випала така доля?»
5. Під наглядом і цензурою
Олесь
Гончар жив під постійним наглядом спецслужб і не раз чекав арешту. Страждав від
радянської цензури.
Перший
сильний удар з боку цензури і радянської критики чекав письменника ще після
публікації його твору «Модри Камінь», новела з’явилася в друкованому вигляді до
«Прапороносців». У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між
радянським солдатом-визволителем і громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою.
Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.
Роман
«Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря». Йому заперечили: у
нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни.
Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити
назву.
Оточення
двох радянських лідерів — Хрущова, потім Брежнєва — натякало О.Гончареві, щоб
він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або принаймні вивів їх на
кількох сторінках одного з романів. Письменник встояв перед важкими спокусами
поповнити численні лави владних підлабузників і згаданих осіб у його творах
годі шукати.
6. Підтримав перший Майдан
У
жовтня 1990 року українські студенти на Майдані Незалежності у Києві оголосили
голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті».
Серед
протестуючої молоді була онука О. Гончара — Леся. Олесь Гончар прийшов до
Верховної Ради і висловив їм свою підтримку.
«Вчора
я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до
краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув
від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого,
нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу — ось наші
вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими».
7. Вийшов із компартії
Письменника
вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів.
Щоб висловити свою солідарність із протестувальниками Олесь Гончар написав
заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже
цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не
хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника
став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії,
чимало з них робили це також прилюдно.
Немає коментарів:
Дописати коментар